В Юлії та Володимира Левандовських шестеро дітей, двоє з яких навчаються у Києві.
«Діти боялися. Коли обстріли почастішали, найменшого сина чоловік привчив, що це грім. Казав, що дощик буде, син закривав вушка й сідав. Середня донька одразу бігла в коридор й під стіл ховалася», – розповіла Юлія Левандовська.
З її слів, родина не чекала на посилення обстрілів й одразу виїхали.
«Ми не знали, куди їхати. З дому поїхали о шостій ранку. Об’їздили Черкаську область й там нічого не знайшли. Тоді наші сусіди тут, в сусідньому селі, дали нам номер телефону».
Після огляду села та знайомства з людьми вирішили залишитись в ньому надовго.
«Придбали будинок тут. До нього нам дісталась ділянка землі. На ній були бур’яни, але хлопці-сусіди трохи допомагали чоловіку з трактором, потім він сам косив. Надалі плануємо щось садити, бо ми багатодітна родина».
Юлія розказала, що вони евакуювали й домашніх улюбленців.
В будинку – чотири кімнати. Зі слів Юлії, змогли забрати із собою найнеобхідніше: ліжка, телевізор та пилотяг.
«Те, що ми пережили на Донбасі, не можна описати словами! Кожен день – це страх, невизначеність. Невідомо, що буде з нами завтра. Ми кожен день чули сирени, вибухи й звуки обстрілів. Тут набагато спокійніше, я можу нормально спати», – розповіла старша донька Аліна.
Нині родина Левандовських оформлює сина у дитячий садок, доньок – у школу, а чоловік шукає роботу. Разом вони облаштовують нове житло.
Голова Дмитрівської громади Наталія Стиркуль розказала, що протягом жовтня у громаді поселили 30 переселенців з Покровського району. Місяць тому їх було вдвічі менше.
«Ми вже надали 108 приватних будинків під поселення. Найбільше розміщаються у самій Дмитрівці. Є люди, які безплатно надають житло, є такі, що беруть оплату лише за комунальні послуги».
Усього, за інформацією Наталії Стиркуль, в Дмитрівській громаді прийняли 837 переселенців з Донецької, Харківської, Луганської та Київської областей.
368
